ЗАМЕС НА ЛЮБВИ: ЗОЛОТОЙ МИЛЛИАРД КНИГА 1

Автор Сергей

замес на любви, серия золотой миллиард, книга 1. герой романа достиг материального благополучия, используя совокупность качеств, присущих предприимчивым людям. но такой не карманный "герой" не по вкусу властям, потому что он мыслит не так, как им хочется – мыслит свободно.
для современной власти "люди" ничто – одноразовая упаковка. использовал и выбросил на свалку. упаковки миллионы тон. а на переработке старой упаковки можно заработать деньги. а если люди упаковка – значит деньги и в них. вот и получается, что блага великой державы идут не на процветание ее граждан, а в карманы власть держащих.
наш герой – олигарх, оказавшийся в среде финансовой "элиты" не согласен с таким подходом к человеку. он против! а значит, мешает другим. его опускают до уровня бомжа и выбрасывают на свалку человеческих душ. Но даже здесь, перед лицом смерти, бывший миллиардер остается человеком. ему и горстке честных людей удается вырваться из преисподней. теперь их усилия нацелены на спасение людей. герой становится борцом за справедливость!

• Язык: Русский
• Издатель: SUNRAY
• Дата выпуска: 7 мар. 2021 г.
• ISBN: 9785905590030

Предварительный просмотр книги

Пролог

Ця книга зазначена для підлітків, таких як мої онуки, хоча я дуже пропоную читати, або слухати цей твір у будь-якому віці.

Все що нижче написано я присвячую моєму роду Верещаків по матері,  та Журавлів по батьку.

Моему прапрапрадідусеві - Ільку, який жив на річці Каменка, що поїть собою мою святу річку Рось, яка несе свої води до велетня Дніпра.

Прапрадідусеві - Луці, який жив на річці Друть, що теж наповнює собою Славутича Дніпра.

Всі імена моїх героїв Слов'ян це імена моїх попередників, або моїх послідовників - дітей та онуків.

Живіть та розмножуйтесь у злагоді мої діти, і так од віку у вік!

Хай згине москальська нечисть яку породжують мокшанські болота!

Глава 1

На землях сучасної України завжди жили Слов'яни, у тому краю, де з незапам'ятних часів протікає річка під назвою Рось. Вона своєю прозорою водою від свого першого джерела до самого Дніпра вже багато тисячеліть без утоми несе свої стрімкі води та точить гранітні береги. Ці береги схожі на високі стіни, збудовані колись древніми велетнями. Багато історій минулих днів зберігають береги цієї річки. Одну з них я хочу вам розповісти…

За скелястими берегами річки Рось починаються великі луки, влітку зелені й квітучі тисячами квітів, пахучі різнотрав'ям, що додають околицям небувалої краси, тож мандрівник, опинившись на такому лузі, зупиняється приголомшений яскравістю та пишністю того, що коїться навколо. Червоне полум'я степових Лілій, ажурні квітки Іван-чаю та килим Польових Маків, то жовтий, то червоний, ніби вторять запаху різнотрав'я, змішуючись із ним, змушуючи серце стукати сильніше й голосніше, повертаючи втрачені сили, лікуючи душу. Чаклунський аромат цих трав не тільки повертає втрачені сили тілу, а й знімає біль образ, розчарувань, та тягар негараздів із серця, навіть помисли від такої краси стають чистішими. Якщо, звісно, ти не озлобився до крайнощів і маєш у собі місце для краси й добра. Подолавши луки звивистим руслом, Рось потрапляє в дрімучий ліс. Ліс зберігає тишу і прохолоду в тіні вікових дубів, могутніх сосен, струнких ясенів. Дивлячись із гребеня найвищого пагорба на простори цього стародавнього пралісу, що йде у далечінь до самого горизонту, мимоволі починаєш ставити собі запитання: Скільки ж років цьому лісу? Як і коли він зародився? І чи є в нього взагалі край?

Може, ліси ці почали виростати з маленького жолудя, з якого виріс батько всіх дерев, і донині він стоїть, сховавшись у найглибшій гущавині від людського ока, під охороною диких звірів і таємничих лісових створінь, що чуйно стережуть головне дерево лісу. А може і зовсім не з насіннячка або куща взявся початок лісу цього. А ріс він тут за довго до появи людини й з'явився разом з початком буття, і немає у нього не кінця і не краю, а тягнеться він з цього самого місця через пагорби, заплави річок, яри, та яри, та болота просто в далеку, давню й таємничу казку, що відома лише найдавнішим старцям, які зберігають билини та оповіді минулих років. Адже казки, вони ж, кінця не мають, а просто тягнуться і тягнуться, граючись і переливаючись то швидше, то тихіше, наче вода в нашій річці, яка раптом майже зупиняються в темних вирах, або дзвінко шумить, долаючи пороги, і падає з висот водоспаду, але все ж таки біжить своїм руслом, незважаючи ні на що, від давніх-давен і донині.

Блукаючи берегами цієї річки, часом здається, варто зробити кілька кроків у густі, дрімучі зарості й натрапиш на лігво лихих людей із захованими в ньому скринями награбованого добра. Чуйно стережуть ватажки розбійників свої коштовності й навіть після смерті не хочуть розлучатися з ними, а бродять у лісовому мороці довкола скарбів, безперестанку завиваючи, щоб відлякати непрошених гостей.

Підеш ще далі, де місця ще глухіші й можеш побачити житло перевертнів. Людей, яких підкорила собі зла, давня сила. Жене тепер їх ночами на криваве полювання нестерпний голод, що пробуджується місяцем. І горе будь-якій живій істоті, так само, як і людині, що заблукала в їхні володіння, особливо в певні ночі, коли світило крізь темряву на повну силу ллє на землю чарівне світло, піднімаючи всю нечисть, що спала до цього. У такі ночі, як відомо, правильніше буде не потикатися в лісову гущавину, та й узагалі краще на вулиці не ходити без особливої потреби до самих півнів, інакше можна лиха й не минути.

А якщо тихенько підійти до болота, що ховається від людських очей серед чагарників кущів і дерев, особливо в темну пору, коли туман огортає очерети, то можна почути кікімор, що хлюпочуть у болотах, дивним чином перегукуються по-своєму, а то раптом затягнуть щось схоже на за похмуру пісню. Якщо пощастить, то і побачити їх доведеться, але тільки потрібно бути дуже обережним, не то помітять тебе болотні сестри, приманять до себе і відведуть у саму гадь, і вирватися від них тобі вже просто не вдасться, міцно вони тримають свою здобич, витягаючи з неї життєве тепло. А може і не тримають зовсім, а просто той, хто потрапив до них, йти з їхніх обіймів уже не бажає.

Та й узагалі хіба мало ще яка нечисть водиться в хащах наших, адже й донині тут є такі місця, що жодного разу й око людське туди не заглядало. Не так, щоб, звісно, на кожному кроці дивина усяка трапляється, але все ж буває, що не захочеш, та зустрінеш. А про звичайну дичину і говорити нема чого - її завжди багато було, що в ті часи, що прийшли, що і зараз, тому, як і їжі, і роздолля для неї цілком вистачає.

Ось, значить, у долині річки Рось, серед безкрайніх лісів і полів, на цих благодатних землях і жив Слов'янський народ, плем'я їхнє звалося Росичі. Розповідь моя піде про одне з селищ, що на землі тій стояло, під назвою Біла Церква і, звісно ж, про людей, що в ньому живуть. Селище це вважалося не з маленьких, але й великим його назвати теж було не можна. Розташовувалося воно в місцях неспокійних, прикордонних, тому й було обнесене, нехай не дуже високим, але досить-таки надійним частоколом, у частоколі були міцні ворота на міцних кованих навісах. Поруч із воротами цими навіть сторожова, химерна башточка стояла, зрубана вона була з товстих вікових колод, морених таким відваром від вогню і від гнилі, що тепер із чого складався той відвар, ніхто вже й не пам'ятає. У ту пору майже всі селища мали огорожі хоча б від хижих звірів. А ті, що перебували поруч із кордоном, і поготів, щоб вижити, мусили обгороджуватися надійною стіною.

Біла Церква в плані оборони від непрошених гостей розташовувалася вдало. Розташовувалося це селище на невеликому пагорбі, і прилегла територія навколо Білої Церкви була спеціально очищена від дерев і кущів на кілька польотів стріли, тому добре проглядалася і прострілювалася, що важливо для оборони. Вдало розташовувалося це селище завдяки тому, що раніше, за словами людей похилого віку, на цьому місці була стояла змурована з білого каменя церква, від тієї споруди й назва дісталася нинішньому селищу Біла Церква. Фортеця та стояла на жвавому шляху зі степів у Землі Слов'янські. Тому й назва в неї така й була. Але в один з особливо запеклих набігів мокшан фортеця не встояла й була повністю розорена й майже вся спалена. Через якийсь час люди сюди все ж повернулися. Хоч фортецю у своєму первісному вигляді їм відновити не вдалося, але все ж таки звести селище, яке було міцним горішком для грабіжників, що налітали зі степів, у тутешніх жителів вийшло.

З давніх часів від фортеці навіть колодязь залишився, якраз посеред селища, глибокий і обкладений каменем. Вода в ньому була холодною та чистою і ніколи не пересихала ні в літню спеку, ні в найлютіші холоди. І люди похилого віку частенько так казали: Буде наше селище стояти на цьому місці, поки вода в колодязі не вичерпається. Воно й зрозуміло, рідко який колодязь пересохне, якщо воду брати з нього постійно та чистити вчасно. Вода ж вона така, вона спокій і чистоту любить. Ось узяти джерело, наприклад, проб'ється воно, значить, крізь товщу земну, і вода в ньому смачна та чиста. Бери з цього джерела її, скільки хочеш, а воно все бігтиме цівкою живою буде. А почни землю поруч із ним турбувати, а ще гірше забрудни те місце, що ключ народило, так піде джерело, немов і не було його зовсім. Так само і колодязь, та що там колодязь, адже і з людиною те саме, вилай її або образи незаслужено, зіпсуй із нею стосунки, і відвернеться вона від тебе, хоч і раніше близькою була. І повернути прихильність до тебе людини тієї ох як непросто, а часом і зовсім неможливо.

Люди в Білій Церкві, як і всі Росичі, жили родами. Значення роду тоді було важко переоцінити. Бо щоб жити, потрібно було працювати, а роботи було багато, була вона важка, одному її виконати було не під силу, а дружною громадою з будь-якою справою можна впоратися. І на полювання ходити безпечніше, та й вигідніше спільно, ніж одному, і поля обробляти теж. А оборонятися, що від звірів хижих, що від людей лихих і поготів було легше разом. Адже захищатися від лиходіїв різних зі зброєю в руках у ті часи частенько доводилося. Люди, якщо їх можна так називати, які не бажають трудитися, нечисті на руку ставали тягарем для сусідів і родичів, тому їх виганяли з селищ або ж вони йшли самі. Опісля найчастіше збиралися в зграї, стаючи на слизький шлях, порушуючи людські закони, жили крадіжками, грабунком і вбивством.

Що стосується хижих звірів, Росичі справлялися з ними успішно, постійно регулюючи поголів'я вовків, ведмедів, влаштовуючи облави. Розбійному люду спокою теж не давали, земля горіла у них під ногами, воїни й дружинники постійно вистежували й ловили лиходіїв, після чого влаштовували загальні суди й, як водиться, страчували розбійників.

Складніше було протистояти організованим, добре озброєним, навченим противникам. З півночі до Росичів набігами дотягувалися Скандинавські племена, які потайки пересувалися на своїх дракарах по річках, шукаючи здобич слабкішу та багатшу. Із заходу докучали Половці, намагаючись обкласти всіх мешканців округи даниною, однак, не гарантуючи їм захисту від сусідніх недружніх племен. Але найнебезпечнішими, найчисельнішими й ненаситними були степовики воїни Хозарського Каганату, якому стали союзниками жителі мокшанських боліт - московіти, або москалі. Хоча, у ті часи вони для усіх слов'ян були або хазари, або мокши. На момент подій у Хозарських ханів було найбільше і добре озброєне військо. Їхні володіння простягалися на схід від річки Дон і були дуже великі.

Загони Хозар, основу яких становила легка кіннота, налітали на Слов'янські селища, немов чорний нестримний вихор, викрадаючи худобу, розграбовуючи й спалюючи житла, беручи в полон тих, хто придатний для продажу в рабство. Непридатних і непокірних же просто позбавляли життя, не шкодуючи ні старих, ні малих. Від того люди й об'єднувалися в роди, роди в племена, племена створювали загони воїнів, ті збиралися в раті, щоб протистояти загарбникам. Уздовж кордонів на височинах ставилися застави, щоб з них можна було подати сигнал про вторгнення недруга, вогнем або димом у фортеці, що стояли віддалік. А воєвода фортеці вже вирішував за обстановкою - або посилати кріпосну рать на зустріч ворогові на випередження, щоб знищити або вигнати недруга за свої кордони, або, якщо ворог дуже сильний, то збирав усіх мешканців довколишніх поселень з усім, що в них було цінного, до фортеці, і давав бій за міцними високими стінами, щоб уберегти своїх воїнів. Також із фортець постійно вирушали дозори, які стежили за порядком на дорогах і в далеких селищах, звідти ж споряджали загони, що курсували прикордонними рубежами від застави до застави. У самих фортецях навчалися воїни, кувалася зброя, виготовлялися обладунки.

Хоч плем'я Росічів і було миролюбним, але воювати воно вміло непогано і не тільки від оборони. Час від часу кріпосні дружини разом із воїнами висувалася в степи, попереджаючи ворога могутнім ударом, якщо той замислювався зібрати сили біля слов'янських рубежів, і тоді ворог рятувався втечею вглиб степів, якщо звісно встигав. І довго після таких походів на кордонах ставало тихо і спокійно. Як і цієї весни, коли всі жителі Білої Церкви були зайняті мирними турботами.

Михайло зі своїм батьком теж уже котрий день працювали в полі, орючи землю. Хлопчина вів під вуздечку двох коней, запряжених у плуг. З самим же плугом управлявся його батько Артемій.

Глава 2

Михайло був темноволосим чубатим хлопцем, вище середнього зросту і досить міцним для своїх одинадцяти років. Треба сказати, що до праці в ті часи привчали з раннього дитинства. Тож постійна робота найчастіше фізична, на свіжому повітрі, риболовля, полювання, та й здорове харчування зробили хлопця сильним, витривалим, жилавим, та до того ж досить кмітливим. Плюс до цього майже всі Росичі приділяли чимало часу для навчання дітей лічбі, письму і первинним навичкам поводження зі зброєю. Ну, а якщо хто збирався йти служити у воїни, той довчався військовій справі, вже у фортеці.

Михайло ж, як і будь-який пацан його віку, наслухавшись переказів і розповідей про подвиги воїнів, давно вже марив ратною службою. До того ж нещодавно і Михайлів середній брат Артур пішов на службу у фортецю. І спорядили його родичі як годиться: пошили шапку з вовчої шкури, міцні шкіряні рукавиці та сорочку з того самого матеріалу, зробили добротні чоботи й залізне зерцало у формі диска для зашиття грудей. А озброїли його луком зі стрілами, коротким списом із чотиригранним наконечником, сокирою і дерев'яним щитом, обтягнутим міцною шкірою із зображеним на ньому ликом Хреста. Михайлова сім'я могла дозволити собі зібрати сина на ратну службу для тих часів зовсім не погано, адже батько Михайла з Артуром був добрим ковалем, та й кузня майже з усім інструментом була у них на обійсті. Так, що Артемій сам і виготовив основну частину спорядження для свого сина.

Для Михайла ж володіння хоча б таким списом і щитом як у брата було межею мрій. І заздрив він Артуру, можна сказати, чорною заздрістю. У Михайла теж був певний арсенал: невеличкий ніж у піхвах, що завжди висів на поясі, як і у всіх пацанів того часу, дитячий лук, що дістався йому від Артура, з яким Михайло полював на птаха й дрібну дичину, сагайдак із берести, зроблений власноруч, і стріли, з кістяними наконечниками, які Михайло міг теж виготовляти вже сам. Залізними-то стріляти по дрібній дичині занадто дорого. Була в Михайловому арсеналі ще й рогатина, злагоджена чи то з уламка наконечника списа, чи то клинка, не розібрати, аж надто над нею іржа попрацювала. Пацан знайшов цей шматок заліза під час косовиці, батько хотів забрати знахідку і пустити на діло в кузні, але Михайло навідріз відмовився віддавати, вчепившись у свій скарб так, що Артемій навіть і не посмів забрати залізку, щоб не озлобити хлопця. Хлопець відточив залізний уламок, приладнав до невеликого древка під свій зріст і вийшла якась подоба рогатини. Звісно, це спорядження не йшло в жодне порівняння з братовим, проте, Михайло пишався тим, що мав і утримував усе майно в належному порядку.

Ведучи під вуздечку коней, Михайло бурчав собі під ніс.

- Артур зараз у фортеці несе службу, тренується або заставу стереже, може навіть у варті розбійників вистежує. А я що? То наколи дров, то натаскай води, витопи лазню, нагодуй худобу, та ще з ранку до вечора в полі на оранці. Ех, нікчемна, сумна робота. Звичайно, була робота, що була йому до душі, насамперед це, звичайно, полювання. Підлітків Михайлових років не брали на великого звіра, але, приміром, бити птаха з лука або спіймати нехай навіть зайця на грамотно поставлений силець, це Михайло вмів уже давно і робив це із задоволенням. Бити рибу острогою хлопцеві теж подобалося, особливо коли її ні багато ні мало, а так, щоб потрібно було підкрастися до косяка й пронизати острогою найбільшу рибину, не давши їй піти, це теж було йому цікаво. Навіть рубати дрова або дерева в лісі Михайло теж був не проти. Щоразу, виконуючи таку роботу, він уявляв чурку, дерево або поліно своїм супротивником, хитрим степовиком або віроломним, закутим у броню, норманом, і розтрощив своїх уявних ворогів Михайло до знемоги, ще й намагаючись відпрацювати прийоми, з сокирою, які він підглянув у старших на заняттях зі зброєю. Ось такі роботи Михайло вважав корисними для воїна як тренування. Але не хотів він мириться з тим, що все життя його пройде в господарських роботах. А така перспектива могла цілком очікувати на хлопця як на молодшого із синів, і Михайло це чудово розумів. Тим більш, що й батько йому говорив відкрито: У воїни я тебе, синку, не пущу, краще будеш ковальської справи у мене вчитися. Михайло навіть і до старійшин ходив, щоб ті вмовили батька та все даремно. Старики так сказали: І так - обидва брати твоїх служити пішли, щоправда, старший Архип після зі служби з ватагою найманців у степ подався, ось якщо повернеться він, та допоможе молодших сестер виростити й в кузні захоче залишитися працювати, на допомогу хворому Артемію, тоді підеш у рать, якщо так уже хочеш. А то ж і так після частих сутичок зі степовиками, скоро в селищі одні старики залишаться. Михайло після такої розмови зі старійшинами навіть втекти з дому подумував, але в ближній фортеці під назвою Білий Камінь воєвода добре знав батька Михайла і, не бажаючи псувати стосунків із ковалем, найімовірніше, не візьме хлопця собі на навчання, а до інших фортець шлях неблизький та небезпечний, тож можна й не дійти.

З такими думками Михайло працював до середини дня. Ближче до обіду на оранку прийшов дід Ілля, Михайлів рідний дідусь. Поставивши суму з їстівним на траву, дід попрямував прямо до ріллі, зігнувшись, він зачерпнув жменю свіжої зораної землі, пом'яв її в руці, після понюхав і посміхнувся чомусь зрозумілому тільки йому. Михайло спостерігав за дідом впівока, але питати не став, що він робить. Хто знає, що в цих старих на думці. Потім дід повернувся до торби, вийняв із неї вміст і махнув рукою, подаючи знак, що пора обідати.

Батько із сином доорали борозну до краю поля, розпрягли коней, щоб ті теж відпочили й пощипали траву, яка щойно почала зеленіти. Підійшовши до діда, орачі помили руки з бурдюка з водою і взялися за нехитру їжу, розкладену на відрізі сукна. Дід Ілля теж сів перекусити, як то кажуть, за кампанію. За обідом дорослі вели неквапливу розмову, як зазвичай, про погоду, прикидаючи, який дасть земля врожай у нинішньому році, загалом про справи насущні. Михайло в розмову дорослих не вступав і більше налягав на їжу. Після роботи на свіжому повітрі в молодому зростаючому організмі апетит розігрався просто звірячий. Пережовуючи їжу, Михайло зрідка поглядав то на коней, що паслися на краю поля, то на оранку, де кружляли над нею граки й ворони, що добували із землі комах, то на батька з дідом, що сиділи навпроти.

Михайлів батько був поважною, не дуже балакучою людиною, волосся його було темно-смоляного кольору, що на бороді, що на голові, і лише на скронях ледь посмітило сивиною. У кремезній фігурі його відчувалася природна сила й міць, широкі плечі, товсті зап'ястя, руки, м'язи яких виділялися через тканину рукавів сорочки, підкреслювали це. Кисті кузня, стиснуті в кулаки, нагадували сучкуваті дрюки, але якщо поглянути на розтиснуті долоні з внутрішнього боку, то пальці здавалися напрочуд рівними й відточеними, навіть відшліфовані до блиску мозолі й застарілі опіки не псували цього враження. Усі рухи Михайлового батька здавалися неквапливими, навіть повільними. Але піди, позмагайся з ним у хазяйських справах, приміром, що в косовиці або в колючці дров, не кажучи вже про роботу в кузні, випередити його в такій роботі було дуже складно. Михайло не раз намагався, це зробити й не він один. Дивно, начебто й рухаєшся швидше за нього, аж зі шкури геть лізеш, а татусь, не кваплячись, в одному темпі, зовсім не втомлюючись, навіть начебто як з усмішкою, а працює швидше за тебе. Ось тільки ходив коваль тепер не так швидко. Але ж раніше він у раті пішим воїном служив і ходоком був знатним. Бувало так, що на полюванні за ізюбром підранком Артемій аж за Чорні Болота ходив і звідти зі здобиччю повертався. А дороги за болота ці дні півтора не менше, якщо пішки, звісно.

Та тільки років десять тому, стався з Артемієм нехороший випадок, коли ще служив у воїнах. Якось його і ще дев'ятьох воїнів під керівництвом десятника відправили супроводжувати купця з товаром. Це було справою звичайною. До воєводи, що у фортеці командує, часто звертаються торгові люди з питанням охорони то суден, то обозів із товаром, не безплатно, звісно, адже охорона професійних вояків дорого коштує, ну зате й рідко який супостат наважиться напасти на купця під таким захистом. Ну ось от отже, відрядив воєвода десяток воїнів і Михайла батька, зокрема для охорони обозу. А обоз той усе ж потрапив у засідку. Та не якісь там голодранці, розбійники на той обоз зазіхнули, а досвідчені воїни зі скандинавського племені Свей. Частенько вони приходили на своїх невеликих суднах і нишпорили вздовж річок немов голодні пси, шукаючи поживи. Засідку ці скандинави організували грамотно. Двох лучників поставили вони по обидва боки дороги, щоб ті опинилися позаду обозу, після того, як той наткнеться на основні сили з дюжини воїнів. Тоді б лучники ворога легко перебили добру половину тих, хто обороняється зі спини. Та тільки й воїни Росічів були не ликом шиті. Наш лучник, старий, вкритий шрамами й сивиною воїн, який все ще мав гостре око і слух, почув, як у кроні дерева пролунала тятива лука, яку натягує недруг. На звук він моментально визначив укриття ворожого стрільця на дереві. Той так і не встиг пустити свою стрілу, уражений точним пострілом на смерть.

Другий же лучник скандинавів, що засів у кущах по інший бік дороги, вразив нашого бійця, який їхав на возі. Десятник Слов'ян швидко подав сигнал тривоги й кинувся в ліс на пошуки недруга, поки той не зробив непоправного. Тут же попереду, перегороджуючи шлях обозу, з криками, щільним строєм, наїжачившись списами й прикрившись щитами, вискочили з укриття недруги. Вони швидко кинулися на наших бійців, так що навіть візник переднього воза ледве встиг зіскочити з воза й втекти. Другий візник спробував врятувати товар, відігнавши віз назад, але його швидко скрутили, незважаючи на спроби відбитися батогом. У цей час наші воїни вже розібралися в ситуації й були готові прийняти бій, розуміючи, з яким ворогом доведеться їм битися.

Хлоп, і з сухим клацанням стріла нашого лучника, що летіла в голову недруга, була спіймана на щит скандинавом, який стояв поруч у строю. Марно, цим їх не проймеш, аж надто досвідчені. - Думали наші воїни, задкуючи назад від ворога, який мав чисельну перевагу. Для того, щоб перемогти в цьому бою, необхідно було зробити пролом у строю ворога, і вже після цього врубатися в нього, перекидаючи ворога. Михайлов батько мимохідь глянув в обличчя лучнику, той ледь помітно кивнув. Після чого Артемій розмахнувся як слід і метнув свою сулицю у ворожий стрій, але якось криво в нього це вийшло, тож Скандинаву потрібно було трохи відвести щит убік, щоб відбити цей спис. Молодий нальотчик так і зробив, ефектно відбивши сулицю. Цього-то і чекав наш стрілець, завмерши позаду возів з натягнутим луком і вкладеною в нього точеною стрілою, з вузьким чотиригранним наконечником. Частки миті й стріла провчила молодого Скандинава, який не встиг повернути свій щит у вихідне положення буквально на пару сантиметрів. Гострий наконечник увійшов йому в бік між ребер, пробивши шкіряну сорочку з нашитим на неї металевими бляхами. Воїн осів на коліна, упустивши з руки щит, і відкрив бійців, що стояли поруч

Пролом у строю Скандинавів було зроблено. І в цю прогалину, поки вона не закрилася, одразу влетіли кілька кидкових ножів і ще один спис. Другий спис уже влетів у стрій недругів так, як треба, вдаривши одного зі скандинавських бійців у плече, і аж розвернув його. Один із кидкових ножів теж знайшов свою ціль, поранивши іншого недруга в стегно. І тут же, не гаючи дорогоцінного часу, в зламаний ряд, з переможними криками вже врубалися воїни Росічів.

А наш стрілець, ховаючись за возами, продовжив свою смертоносну роботу, тепер це було набагато легше, коли стрій ворогів практично розпався навпіл, а разом з ним у ворога надломилася і впевненість у своїй перемозі. Але ще нічого не було вирішено, другий ворожий лучник, що сховався в лісі, теж не дрімав. Боєць Росічів коротко стогнав, упав горілиць зі стрілою в шиї. Зате тепер і наш десятник помітив стрільця, що причаївся за деревом. Не гаючи ні секунди, десятник кинувся до лучника, який цілив цього разу вже в спину Михайлового батька й бачив краєм ока Слов'янського десятника, що замахнувся на нього сокирою. Командир Росічів метнув відточену зброю, яка точно вдарила в голову ворожого лучника, прорубавши її разом із шоломом, тієї самої миті, коли стріла, відправлена тугою тятивою, полетіла прямо в спину Артемія. Нехай стріла й полетіла з меншою швидкістю і силою через не до кінця натягнутий лук, але зате вона була заряджена злістю і ненавистю хазяїна, який відчував свою близьку смерть і який, вочевидь, вклав в останній свій постріл усі прокльони, які були йому відомі. Ворожий наконечник стріли ледве, але все ж таки, пробив кольчугу, встромившись якраз у хребет Михайлового батька, і, видно, щось там пошкодив, бо спину Артемія пронизав такий різкий, пекучий біль, що його ноги одразу ж віднялися. І благо те, що Росичі вже почали тіснити ворога й той відступав, інакше скандинави, звісно ж, добили б беззахисно лежачого на землі воїна. Хоч для Артемія сутичка з недругом закінчилася, але для решти воїнів, які стояли на своїх ногах, вона була ще в розпалі. Десятник Росічів забрав свою сокиру з тіла мертвого скандинавського лучника й миттю опинився серед своїх бійців, допомагаючи тіснити ворога. Нападники, зрозумівши, що обох стрільців вони втратили й здобиччю вже зовсім для них тут не пахне, за командою свого ватажка почали спішно відступати й, нарешті, почали тікати, навіть залишивши зв'язаного візника, на його щастя, неушкодженим.

Ну, все ж один віз із вантажем ворог викрав. Молодий воїн спробував було перешкодити цьому, кинувши сулицю в ватажка Скандинавів, що стояв на возі й вправлявся з віжками, але той вправно перехопив спис, який летів у нього, і повернув його з подвоєною силою назад, зачепивши молодого хлопця по нозі. Бійці дружно засміялися, радіючи вдалому кидку командира. Що поробиш, перша кров була за Росичами, а останню забрали вороги, це обіцяло їм удачу в майбутньому за скандинавськими повір'ями. Народ цього племені жив за законами битви й, незважаючи на смерті та поранення, битва була для них і сенсом життя, і святом.

Воза з товаром воїни переслідувати й відбивати не стали, побоюючись засідки. Хоча купець наполягав на тому, але десятник, припинивши всі суперечки з цього приводу, сказав так: Що вовку в пащу потрапило, того вже назад не повернеш. Свеї взяли здобич і сповна заплатили за неї. За підсумками сутички втрати були чималими, троє загиблих та троє поранених з нашого боку, а з боку нальотчиків п'ятеро полягло.

Ворога воїни тоді, звісно, здолали, та тільки після тієї сутички отець Михайлов довго на ноги піднятися не міг... І лише за три місяці він почав підводитися, і то ціною тривалих тренувань. Тепер Артемій розходився і в кузні працював, і по господарству теж, навіть за плугом ходив, але все ж кульгав сильно і від ратної служби йому довелося відмовитися. Але за те Артемій повністю присвятив себе ковальській справі, він і раніше любив працювати з металом і мав до цього хист, а після вимушеного відходу зі служби він почав працювати в кузні щодня, незабаром майже зовсім замінивши біля горна старіючого діда Іллі.

- Михайло, Михайло! - голос діда вивів хлопця із замисленості.

- Ну, що мовчиш, знову про подвиги ратні замріявся? - Трохи посміхнувшись, сказав дід Ілля.

- Які йому подвиги?! - Вліз у розмову Артемій. - Так і знай у воїни я тебе не пущу, краще ковалем станеш мені в підмогу. З нашої сім'ї мужиків і так на службу багато пішло. Брат твій старший два роки як у степ подався з ватагою і все та ні слуху ні духу, середній теж у фортецю пішов, хоч і я проти був. Тепер он, воєвода розповідав, що лізе він усе туди, де небезпечніше, та важче, не в один момент біду накличе. Адже і я, і дід наш теж послужили свого часу. Тож ти молодший, тобі й залишатися нам під старість років на допомогу.

Михайло на такі розмови тільки мовчав та хмурив брови. Тут спокійним голосом дід Ілля степенів Михайлового батька.

- Охолонь, Артемій, ти себе згадай у його роки, багато ти мене слухав, я ж навіть зректися тебе погрожував, а ти все одно в кріпосну рать пішов, і Мирон за тобою подався... Ти зрозумій. Грубістю воно, звісно, хлопця утримати вдома можна, але ненадовго. Розумом треба пробувати...

Батько Михайла змовк, важко зітхнувши.

- Зараз доорюєте. - Продовжив дід, ніби ні в чому не бувало. -